Уродженка Києва німецька тенісистка Єва Лис (№40 WTA) поділилася думками про складнощі прийняття поразок і розповіла про своє тенісне дитинство
Про те, що поразки можуть зламати і стерти відчуття власної цінності
“У якийсь момент своєї кар’єри я зрозуміла, що я настільки сильно прив’язувала себе до результатів, що коли я переставала вигравати, мені буквально ставало темно і сумно всередині. Коли ти виграєш – це відчувається як щось найкраще у світі. Але якщо ти перестаєш вигравати на якийсь час – починається дійсно темний період.
Я завжди говорила, що не хочу бути тільки тенісисткою. Я хочу, щоб мене знали як Єву. Але коли я програвала, я доходила до того, що запитувала у моїх близьких: “Ти все ще мене любиш? Ти все ще мною пишаєшся?” Це звучить абсурдно, але це був мій перший імпульс до змін.
Я ловила себе на думці, що якщо я програю, то люди, яких я люблю, будуть мене любити менше. І це страшно. Бо після поразки ти сама себе не любиш і автоматично думаєш, що тебе не любитимуть й інші. У тебе в думках тільки те, що ти “гірша”. Що ти не гідна любові, не гідна підтримки.
У тенісі все побудовано на перемогах. Спонсори, турніри, гроші, соцмережі – ти “існуєш” тільки тоді, коли виграєш. А якщо програєш, ти ніби зникаєш. І це так сильно б’є по самооцінці, що іноді хочеться втекти від цього всього.
І саме тому потрібно мати людей, які залишаються з тобою навіть тоді, коли ти не виграєш. Це те, що дає тобі шалено багато сил. Тому що якщо цього немає – ти просто провалюєшся в себе”.
Про сім’ю, тенісне дитинство та емоційну чутливість
“Мої батьки завжди були тими, хто витягував мене з найважчих моментів. Я дуже чутлива та емоційна людина. А ще я виросла в сім’ї, де батько – мій тренер, і це теж накладає свій відбиток.
Мої батьки виросли в Україні, з дуже східноєвропейським характером. Частково саме ця ментальність допомогла мені стати сильною на корті. Але водночас якби мій тато тренував мене повністю “по-східноєвропейськи”, я б зламалася. Я б перестала грати.
У мене і дуже чутлива психіка, і чутливе тіло – через артрит. Я просто не можу тренуватися 10 годин поспіль, бо тіло скаже: “Все, стоп”. Тому мої батьки реально вчилися підлаштовуватися під мене. І я неймовірно вдячна, що вони це робили.
Ми обидва з татом козероги. Тому на тренуваннях іноді вибухаємо, але це наша динаміка. Це нас тримає в рівновазі. І чесно: без них я б просто збожеволіла в цьому тенісному світі”.
Про школу і “ненормальне” життя тенісистки-юніорки
“У нашій родині школа завжди була на першому місці. Якщо в мене були погані оцінки – я не тренувалася. Мені казали: “Спочатку навчання”. І я вдячна, тому що це дало мені якийсь план Б – на випадок, якщо тіло підведе, якщо щось станеться.
У тенісі твоє тіло – це твій храм. Якщо воно не працює, ти не заробляєш гроші, не граєш і втрачаєш спонсорів. Це завжди лякало мене: а що, якщо завтра я не зможу грати?
Я ходила у звичайну школу до 18 років. Вставала о 6:00, їхала автобусом, була на уроках, а потім тренувалася. І тричі на тиждень тренувалася ще до школи. Моє життя було повністю розписане.
Дитинство тенісистки – це не “нормальне” дитинство. Ти працюєш з 11 років. Кожен день. Їздиш на турніри. У тебе немає вільного часу. Ти дитина, яка живе графіком дорослої людини. І це дуже сильно ізолює. Ти постійно серед дорослих. Ти практично не спілкуєшся з однолітками. У вихідні – матчі, у будні – тренування. Це життя, яке починається дуже рано і забирає в тебе “нормальні” етапи дорослішання”.
